Букшований Осип Іванович

О́сип Іва́нович Букшова́ний (уроджений Йосиф-Петро Букшований; 1 червня 1890, с. Жаб'є, нині селище Верховина — 8 грудня 1937, Сандармох або Лодєйне поле, Ленінградська область, Російська РФСР, СРСР) — український військовик, розвідник, дипломат, активіст українського студентського руху в Галичині в 1910-х роках, визначний діяч національно-визвольного руху в Галичині і на Буковині. Учасник процесу 101 (1911). Член Українського Студентського Союзу у Львові (1909—1914). Командант сотні Українських Січових Стрільців (1914—1915; 1916—1918), курдського загону (1915—1916), пізніше Легіону УСС та 1-ї бригади УСС УГА. Отаман УГА (1919—1920). Член ЦК КПЗУ (1920—1932), ЦК Сельробу (1926—1932), радянський розвідник-нелегал, журналіст. Жертва сталінських репресій (фігурант справи УВО 1933, як один із керівників Харківського блоку), розстріляний, реабілітований посмертно (1959).

Осип Букшований Йосип-Петро Букшований
Сотник (гауптман)  Отаман
Загальна інформація
Народження	1 червня 1890(1890-06-01) Жаб'є, нині селище Верховина, Україна
Смерть	8 грудня 1937(1937-12-08) (47 років) Сандармох або Лодєйне поле, Ленінградська область, Російська РФСР, СРСР
Поховання	Санкт-Петербург
Громадянство	Австро-Угорщина  УРСР
Псевдо	Іванович, Чесноков
Партія	Українська радикальна партія→КПЗУ→ВКП(б)
Військова служба
Приналежність	ЗУНР
Вид ЗС	Збройні сили Австро-Угорщини  УСС  УГА  РСЧА
Війни / битви	Перша світова війна Східний фронт Зимова битва в Карпатах Бої за гору Маківка Горлицький прорив Битва під Конюхами Близькосхідний театр Першої світової війни Месопотамська кампанія Польсько-українська війна (1918—1919) Битва за Львів Зимовий наступ в Україні (1918—1919) Грудневий наступ на Львів Битва за Хирів Вовчухівська операція Дрогобицький бунт Чортківська офензива Чотирикутник смерті Радянсько-українська війна Українсько-білогвардійське збройне протистояння
Командування
1914—1915; 1916—1918 Командир сотні УСС 1915—1916 Командир курдського загону 24 жовтня— грудень 1918 Командир Легіону УСС грудень 1918 Командир армійської групи «Схід» УГА 1919—1920 Командир 1-ї бригади УСС УГА
Автограф
Нагороди та відзнаки
Пам'ятний хрест 1912/13 Медаль за хоробрість (Австро-Угорщина) Залізний хрест 2-го класу Галліполійська зірка
Букшований Осип Іванович у Вікісховищі

Життєпис

Австрійський період

Народився 1 червня 1890 року в селі Жаб'є (Косівського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-угорська імперія, нині селище Верховина, Івано-Франківська область, Україна) в греко-католицькій родині Семена та Діонизії Букшованих. Батько діяча був співробітником магістрату в Коломиї. Ім'я по батькові на «Іванович» Осип-Петро змінить в 1920-х роках з метою конспірації в межах прорадянської шпигунської діяльності та для безпеки його родини. Також мав рідного молодшого брата Євгена.

Навчався в Коломийській цісарсько-королівській гімназії № 2 (українській) у 1900—1908 рр.. З 14 жовтня 1908 року був студентом Львівської політехніки на Машинобудівельному факультеті. 1 липня 1910 року брав участь у студентській демонстрації за створення українського університету у Львові. Арештований того ж дня львівською поліцією. У 1911 році — учасник судового процесу 101. На дванадцятий день судового розгляду, під час допиту, він свідчив, що у третій залі, де був убитий Адам Коцко, пострілів не чув, а перший постріл почув лише у коридорі. На питання слідства, чому під час досудового розслідування він відмовився давати свідчення, відповів, що не бачив для себе користі з таких показів. У вироку за рішенням суддів Львівського карного суду від 4 липня того ж року отримав 1 місяць позбавлення волі за трьома статтями — 8 («публічне насильство»), 85 б («ушкодження чужої власности»), 87 («публічне насильство через злісну поведінку в особливо небезпечних обставинах»). Постановою адміністративної комісії від 3 листопада 1911 року відрахований на чотири семестри з правом поновлення. Свідоцтво про вихід з політехнічої школи видано 23 листопада цього ж року.

Після відрахування з політехніки Осип-Петро Букшований не поновлював навчання і згодом вступив до Вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка. Згідно з повідомленням газети «Діло» від 6 листопада 1911 року, студент інституту Букшований (віолончель) разом із Зеноном Лиськом (фортепіано) та Романом Придаткевичем (скрипка) утворили тріо. Під час урочистостей, присвячених 100-річчю від дня народження Маркіяна Шашкевича, ансамбль виконав «Менует» c-moll Йоганна Себастьяна Баха та «Романс» Людвіга ван Бетховена.

В 1912—1914 рр. — проходив строкову військову службу. За час служби був нагороджений Пам'ятним хрестом 1912/13. Завершив строкову службу у званні фельдфебеля весною 1914 року.

Перша світова війна

На початку Першої світової війни, станом на серпень 1914 р. був військовослужбовцем 30-го піхотного полку ЗС Австро-Угорщини, який до війни сформувався переважно з жителів Львова та Львівщини. Розпочав службу у час війни в ранзі кандидата в офіцери (фенрих), за іншими даними — кадета

Із середини серпня 1914 року перебував у Легіоні Українських січових стрільців (УСС). З осені 1914-го по травень 1915 року воював на Східному фронті спочатку в чині фенриха (хорунжого), а згодом – лейтенанта (підпоручика). У вересні 1914 року служив під командуванням другого куреня Григорія Коссака, та 7 вересня став комендантом 8-ї сотні. 20 вересня на фронт відбула сотня Букшованого, яка з Мукачевого залізницею добралася до Сваляви, а звідти 25 вересня – до району Чинадійова.

З 7 жовтня 1914 року сотня під командуванням Осипа Букшованого провела ряд успішних контратак проти російських військ у районі сучасного міста Сколе, а також Стрию, Турки, Дрогобичу. Станом на 15 жовтня 1914 року сотня втратила 16 бійців. У цьому ж місяці сотня Букшованого вела бойові дії під Коростовом, розташованим над річкою Великою Бутивлею. У листопаді того ж року після відступу від Верхнього Синьовидного перебувала на лінії гори Плішка, хребта Довжки, згодом перейшла до німецьких колоній Феліценталь (сьогодні — Нагірне) та Аннаберґ (Долинівка). 11 листопада сотня Букшованого разом із сотнею Івана Чмоли та Семена Ґорука перейшли до групи Плявеца, яка вела оборону панівних висот здовж шляху Воловець—Верецьки, проте незабаром відступили до околиць Сваляви. А вже 24—25 листопада очолював своїх стрільців у бою поблизу села Тухолька, який завершився успіхом. З 1 по 10 грудня перебував разом зі своєю сотнею у резерві 129-ї бригади ЗС Австро-Угорщини. За відвагу в боях і успішне управління його підрозділом поставлених задач командуванням 10 грудня 1914 року, Букшований був удостоєний срібної медалі «За хоробрість» 1-го класу.

20 грудня сотня під його керівництвом здійснила штурм російських позицій у районі гори Плай поблизу Воловця на Закарпатті, зазнавши значних втрат — близько 30 стрільців. Наступного дня спроба взяття плацдарму на горі Гуклива завершилася відступом через великі втрати. Новорічну ніч 1914—1915 років сотня провела у Сваляві. 4 січня 1915 року під час Зимової битви в Карпатах підрозділ зайняв позиції в селі Поляна. Станом на 9 лютого 1915 року сотня Букшованого через втрати в боях налічувала 55 бійців. Тоді вона займала позиції в селі Лавочне на Львівщині. 12 лютого сотня Букшованого разом із сотнею Зенона Носковського вирушила на гору Магуру в розпорядження 131 бригади ЗС Австро-Угорщини. Після втрати Магури та Середниці, 20 лютого вони з великими втратами повернулися до куреня. Вже 23 лютого сотня Букшованого разом із сотнею Романа Дудинського допомогла семигородському батальйону ополченців, відбити війська Російської імперії, що заняли вершину Татарівки. Упродовж 24, 26 і 27 лютого вони обороняли загрожену вершину тієї ж гори.

Старшини УСС на південному заході Тернопільщини, травень 1917. Крайній справа — обер-лейтенант Осип Букшований; Франц Кікаль — третій зліва; Василь Панчак — біля Букшованого

Згодом брав участь у боях за гору Маківка, де легіон зазнав відчутних втрат. Незабаром сотня Букшованого була задіяна в боях біля Стрия та Болехова. На позиціях поблизу Болехова Букшованому було доручено керівництво трьома сотнями Легіону УСС на правах представника командира куреня.

30 травня під час Горлицького прориву був поранений в Лисовичах на Стрийщині і потрапив до російського табору для полонених у Вольську Саратовської губернії або до Сибіру. Після цього командування сотнею, якою він керував, перейшло до Романа Сушко. 21 липня 1915 року був підвищений до лейтенанта (підпоручника). 30 серпня того ж року він втік звідти до Тегерану в Персії через Кавказ, Грузію та Азербайджан, воював у Месопотамії на боці держав Центрального блоку, очоливши курдський загін у боях з Російською імперією. Це стало можливим завдяки вдалій спробі приховати достатню суму австрійських крон. За ці гроші він знайшов провідника до іранського кордону та придбав цивільний одяг. Під час зупинки в Саратові пароплава, який прямував до Туркестану з полоненими, Букшований переодягся й вийшов до міста. Разом із провідником він дістався до Тифліса (сьогодні — ⁣ Тбілісі).

Оскільки до кордону з Іраном курсували лише військові поїзди, Букшований придбав у російських солдатів уніформу й разом із ними дістався прикордонного міста Джульфа. Далі була річка Аракс, за якою починалася територія Ірану. 23 жовтня 1915 року він перейшов річку й через вісім днів подорожі дістався до Тебриза. Звідти Букшований вирушив до Казвіна, що перебував під окупацією Російської імперії. 4 листопада він прибув до столиці Ірану, де відшукав військового аташе полковника Геллера. Того самого дня його зарахували до австро-угорського підрозділу в Тегерані. Брав участь у боях під Керманшахом. За хоробрість нагороджений німецьким «Залізним Хрестом» 2-го ступеня та турецьким «Залізним Півмісяцем». Станом на 1916 рік перебував у чині лейтенанта (підпоручника). У квітні цього ж року захворів на малярію і певний час проходив лікування.

У жовтні 1916 р. через Багдад та Відень повернувся до стрілецької формації, де знову очолив сотню (роту) УСС. Від лютого до липня 1917 року перебував на Східному фронті. 17 лютого під командуванням Франца Кікаля брав участь в обороні під Бережанами в районі села Куропатки. У червні — липні взяв участь в битві під Конюхами. З липня до грудня — перебував у селі Пісочна, біля Стрия. 19 серпня 1917 року підвищений до оберлейтенанта (поручника). З грудня 1917-го до 15 жовтня 1918 року командував куренем УСС, що входив до складу 25-го австрійського корпусу. Восени 1918 року був обраний старшинами командиром Легіону УСС, а в кінці літа командиром Вишколу УСС. У складі австро-угорських військ до жовтня 1918 року перебував за маршрутом Жмеринка—Одеса—Херсон—Єлисаветград (сьогодні — Кропивницький)—Олександрівськ (сьогодні — Запоріжжя).

Дипломатична діяльність

З початку польсько-української війни (1918—1919) Букшований відкрив в собі й таланти переговірника. Опісля проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) 13 листопада 1918 р., через чотири дні було укладено договір про тимчасове 48-годинне перемир'я у Львові з Польською Республікою. Його було підписано з української сторони сотником Осипом Букшованим і хорунжим Володимиром Лісковацьким, а з польської — поручником Людовіком Ляво. Перемир'я тривало з 6-ї ранку 18 листопада до 6-ї ранку 20 листопада.

19 листопада, як представник Начальної команди українського війська, Осип Букшований узяв участь у переговорах про додаткове 24-годинне перемир'я на всьому львівському фронті. Продовжене 19 листопада перемир'я діяло на тих самих умовах, що й перемир'я від 17 листопада 1918 року, й охоплювало період до 21 листопада. 20 листопада Букшований також був учасником останньої спільної польсько-української конференції щодо засад тимчасового перемир'я.

28 січня 1919 р. узяв участь у переговорах з Антантою щодо налагодження дипломатичного контакту з останніми, проте вони не мали суттєвого результату.

На початку вересня 1919 року Букшований уклав короткочасний союз з Нестором Махном і вів тоді бої проти двох денікінських дивізій поблизу Умані.

Комбриг 1-ї бригади УСС УГА

Брав активну участь в польсько-українській війні 1918—1919 років, з грудня 1918 — командир групи «Схід», а з січня 1919 р. командував новоствореною 1-ю бригадою УСС у складі Української галицької армії (УГА).

У битві за Львів був комендантом частини I куреня УСС і водночас виконував дипломатичні функції. 31 жовтня Дмитро Вітовський і його начальник Сень Горук розіслали кур’єрів із наказами до комісарів, і серед цих наказів був і для Осипа Букшованого — негайно виїхати з бойовими частинами до Львова. Однак до Львова бригада Букованого прибула лише 3 листопада, по-перше, тому що більшість січовиків не поспішала, не очікуючи, що польська армія чинитиме серйозний опір, а по-друге, через саботаж наказів Букшованого польськими залізничниками. 3—21 листопада частини Букшованого утримували ключові будівлі в центрі Львова: Цитадель, Оссолінській інститут (сьогодні — Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника), Крайовий сейм (сьогодні — Львівський національний університет імені Івана Франка), Народний дім, банк на розі вул. Коперніка, станція Підзамче та Пересенківка і артилерійські позиції на Високому замку. 21 листопада 1918 року дістав наказ НКГА знятись 1-му полку УСС УГА з позицій у межах Львова. Замість відступу на вказані позиції в районі села Борщовичі, Осип Букшований всупереч наказу начального команданта УГА Гната Стефаніва 22 листопада вивів своїх стрільців на лінію Підбірці — Лисиничі — Винники — Чишки. Наступного дня залізничні шляхи Львів — Підгайці і Львів — Красне. Ця конфігурація українських сил дала змогу взяти в облогу захоплений поляками Львів і затримати подальший наступ польської армії.

Симон Петлюра і комбриг Осип Букшований, серпень 1919

Під час битви за Хирів бригада Букшованого спільно з Козятинською бригадою зайняла місто Городок. 22—23 грудня 1918 року командування УГА ухвалило рішення про поновлення наступу на Львів з метою деокупації столиці ЗУНР від польських військ. Бригада під командуванням Осипа Букшованого, яка входила до групи «Схід» досягла певних тактичних успіхів у районі Городка, а також у Пасіках-Зубрицьких, Пересенківці, Личакові. Незабаром подальший наступ українських частин був зупинений через прибуття до супротивника свіжих резервів. 12 січня 1919 року в околицях Великого Любіня стрільці УСС під проводом комбрига Букшованого здобули одну з останніх перемог УГА на львівському напрямку.

У лютому 1919 року Букшованому надано звання отамана (майора) Української галицької армії. У цьому ж місяці, 16—17-го числа як командир бригади УСС брав участь у Вовчухівській операції. 8 березня — біля Судової Вишні, де Букшований разом з Антіном Кравсом звернулися по дозвіл продовжувати наступ на Перемишль. Цей дозвіл не було надано, натомість вони отримали наказ розгорнути бойові дії у напрямку Городка та далі на Львів. 14—15 квітня 3-й курінь Сократа Іваницького що входив до 1-го полку 1-ї бригади УСС УГА Букшованого взяв участь у придушенні Дрогобицького бунту. Причиною пробільшовицького виступу в Дрогобичі був конфлікт із повітовим комісаром Семеном Вітиком та центральною владою Євгена Петрушевича, комуністичний вплив та небажання Дрогобицької міліції відправлятися на фронт.

Згодом Осип Букшований був одним із розробників плану Чортківської офензиви 1919 року. 10 червня 1919 року бригада Букшованого звільнила від поляків Бучач, а 15 червня — Тернопіль, Ласківці та Вербовець. 19 червня 1919 року Букшований отримав поранення в бою неподалік села Гиновичі поблизу Бережан на Тернопіллі. Поранення не зупинили його участі в подальших військових операціях, і він продовжував службу у складі УГА до завершення бойових дій у регіоні. 20—21 червня 1919 року бригада Букшованого в результаті успішних маневрів змогла зайняти Бережани, де свого часу в місцевому замку в листопаді — грудні 1918 року розміщувався штаб НКГА. 23 червня — Дунаїв.

Парад 1-ї бригади УСС УГА в Кам'янці-Подільському, вересень 1919.

В липні 1919 року бригада Букшованого разом з іншими частинами УГА під натиском польської армії, якою командував генерал Юзеф Галлер, відступила з Галичини за Збруч. В районі Кам’янця-Подільського УГА об’єдналася з військами Директорії. Разом вони відтіснили Червону армію і зайняли Київ. Однак 1-ша бригада УСС під командуванням Букшованого участі в цих боях не брала, оскільки під час перебування УГА на Поділлі вона спершу виконувала до 17 серпня гарнізонну службу в Кам'янці-Подільському, а вже згодом воювала проти денікінців та червоних.

На початку вересня її відправили в район Христинівки — Умані для боротьби з денікінцями. 15 жовтня 1919 року бійці 1-ї УСС вели бої в районі Ладижина. 21 жовтня — Брацлаві. 28 жовтня Добровольча армія Антона Денікіна завдала контрудару в районі Гайсина і Брацлава, в цій обороні брали участь війська під командуванням Букшованого. Згодом бригада зазнала значних втрат від епідемії тифу та бойових дій, унаслідок чого в кінці жовтня відступила в район Жмеринки, де також вела бої в «Чотирикутнику смерті».

Перехід на бік Червоної армії

В кінці липня 1919 року Букшований разом з отаманом Фердинадом Льонером та сотником Іваном Сіяком виступали за переговори з командуванням Червоної армії, враховуючи звернення Християна Раковського про спільну боротьбу з Польською Республікою. Також Букшований виступав проти порозуміння з Антоном Денікіним.

На початку листопада 1919 року в Жмеринці відбулася нарада за участю Симона Петлюри, Євгена Петрушевича, представників Армії Директорії та УГА, у якій брав участь і Осип Букшований. Метою зустрічі було з’ясування становища обох армій та узгодження плану подальших дій. Під час окремого засідання галичан, яке провів Петлюра, виявилося, що командування УГА без відома Петрушевича розпочало таємні переговори з Добровольчою армією Денікіна щодо можливого переходу на її бік, що викликало незадоволення частини учасників. Нарада завершилася без ухвалення конкретних рішень.

Наприкінці першої половини листопада 1919 року Букшований прибув спершу до Старокостянтинова, а потім до Кам’янця-Подільського, де зустрівся з міністром Директорії у справах Галичини Семеном Вітеком. Той повідомив про згоду Євгена Петрушевича на перехід УГА на бік Добровольчої армії Денікіна та запропонував Букшованому долучитися до створення революційного комітету з метою усунення Петрушевича, розриву угоди з Денікіним і переговорів із Червоною армією щодо переходу УГА на її бік. Букшований підтримав цю ідею, однак реалізувати її не вдалося. 15 листопада 1919 року, за попередньою домовленістю з Симоном Петлюрою, польські війська перейшли Збруч і зайняли Кам’янець-Подільський. Петрушевич виїхав до Румунії, а частини УГА відступили на схід.

Не бажаючи йти на Денікіна, Букшований залишив галицьку армію, а в бригаду передав листа, щоб вона в районі Житомира шукала зв’язку з Червоною армією і переходила на її бік. Пізніше в половині місяця лютого 1920 року бригада що на той час знаходилась в Бершаді була реорганізована як 1-ша бригада УСС Червоної української галицької армії. Втікаючи від польської армії, Вітек та Букшований перебрались у Бессарабію, сподіваючись звідти добратись до Відня. Однак румуни дозволили їхати через Румунію тільки Вітеку, а Букшованого вернули назад на Поділля. Деякий час Букшований перебував у Кам’янці-Подільському, де встановив контакти з місцевими комуністами й долучився до підпільної діяльності. Тут він ознайомився з комуністичною літературою та нелегально працював серед галицьких стрільців, дислокованих у селах на схід від Кам’янця-Подільського. Його діяльність полягала в підготовці стрільців до боротьби проти польських військ, створенні партизанських загонів і їхньому використанні в тилу польської армії для підтримки наступу Червоної армії на захід.

Перший арешт червоними

У квітні 1920 року, перебуваючи на роботі в селі Привороття, Осип Букшований отримав повідомлення від зв'язкового Кам'янець-Подільського ревкому про необхідність виїзду до Києва для участі в першій конференції галицьких комуністів. Разом із ним на зібрання мав вирушити підпільник Степан Фреїв. У середині місяця обидва, маючи належні посвідчення, розпочали подорож, проте до Києва не дісталися. У Жмеринці їх затримали під час спроби сісти на потяг і, з'ясувавши, що вони родом з Галичини, відправили до фільтраційного табору в Одесі. На той час відбувалося масове інтернування галицьких вояків через перехід частини підрозділів Червоної української галицької армії на бік Польщі.

За два тижні кілька сотень затриманих галичан, серед яких був і Букшований, перевезли з Одеси до Харкова. Тут він звернувся до Галицького бюро, зустрівся з його керівником Феліксом Коном та заступником Михайлом Бараном, якого знав із часів служби в одному курені Легіону УСС під командуванням Григорія Коссака під час Першої світової війни. У Харкові він також спілкувався з Омеляном Паліївим, котрий, за твердженням Букшованого, пізніше подав у ЧК неправдиву інформацію про його нібито участь разом із Симоном Петлюрою в параді військ УНР після зайняття Києва у травні 1920 року. Після подання заяви на ім'я Фелікса Кона, у якій він висловив обурення звинуваченнями, Букшованого звільнили з-під арешту та відправили до місця збору галичан, а згодом — етапом до Москви. На одному з проміжних пунктів йому видали документи та наказали самостійно прибути до табору в Кожухові під Москвою. Там він довідався, що більшість його земляків уже перевезли до Казані, а сам він залишився у Кожухові ще приблизно на чотири тижні. 26 червня керівництво Галбюро надіслало до ВЧК чотири списки ув'язнених старшин Кожухівського табору з проханням направити їх у розпорядження Південно-Західного фронту, у яких, зокрема, був зазначений і Осип Букшований. 10 липня був звільнений працівниками Галбюро.

Співпраця з Галбюро

Готель «Червоний» в Харкові, де жив Букшований протягом 1932—1933 років

Галбюро при ЦК ВКП(б) у 1920 році направило Букшованого на короткотермінові курси «всевобучу», де він ознайомився з міліцейською системою організації армії. З нього готували фахівця у цій справі на той випадок, коли доведеться організувати Червону українську галицьку армію за міліцейською системою, бо на той час почався наступ Червоної армії на Варшаву. Під час навчання на курсах Букшований встановив тісніші контакти з членами Галбюро. За рекомендацією Леся Пушкаря, Івана Запаренюка та Якова Баландюка, а також за позитивної характеристики партосередку курсів, Букшованого прийняли в члени РКП(б), рахуючи стаж з лютого 1920 року.

Восени 1920 року Букшований у Москві познайомився з членом Галицького революційного комітету Федором Конаром, який інформував його про становище в Галичині та потребу в партійних і радянських працівниках. Після виїзду Леся Пушкаря в Галичину Галбюро при ЦК РКП(б) очолив Яків Баландюк, який запросив Букшованого зі штабу Московського військового округу працювати своїм помічником. Букшований прийняв цю пропозицію. У грудні 1920 року діяльність Галбюро було перенесено до Харкова, куди переїхав і Букшований. Там його призначили на роботу в Міжнародну раду профспілок (згодом Профінтерн) як члена редколегії. До осені 1921 року він працював спочатку у відділі міжнародного зв’язку, а після його ліквідації — у видавничому відділі, де обіймав посади технічного співробітника, помічника завідувача та завідувача відділу.

У вересні 1921 року ЦК КП(б)У відрядив Букшованого до Києва для роботи в Галбюро, однак у зв’язку з ліквідацією цієї установи його направили назад до Москви в розпорядження ЦК РКП(б). Там він встановив контакт з представниками «розламівської групи» Осипа Василькова Комуністичної партії Східної Галичини, зокрема через Федора Конара і Карла Максимовича, та погодився на виїзд за кордон після відповідної теоретичної підготовки.

Розвідувальна діяльність

З 1920 по 1932 рр. — радянський розвідник-нелегал, член ЦК КПЗУ. У травні 1922 року Осип очолив празьке Закордонне бюро допомоги Комуністичній партії Східної Галичини, яке насправді було законспірованою резидентурою розвідки СРСР. З вересня 1922-го до липня 1924-го як член РКП(б) діяв у Празі, Відні та Берліні під прикриттям кореспондента комуністичних видань. Там він контактував із представниками радянських дипломатичних місій, працював під їхнім безпосереднім керівництвом, був зв'язаний із ЦК КПСГ і ЗБД КПСГ, співпрацював з американськими та канадськими комуністичними виданнями, що виходили українською. Коли Букшований вперше на пленумі зустрівся у Берліні з представниками закордонної групи «розламівців», його прийняли до їхніх лав і призначили до роботи в органі КПЗУ — тижневику «Наша правда». Також був редактором закордонного комуністичного видавництва українською мовою «Космос».

В середині 1920-х років Букшований входив до керівництва прокомуністичної політсили «Сельроб». З липня 1924 року по червень 1926-го був завідувачем Бюро друку при ЦККП(б)У та викладачем на перших партійних курсах КПЗУ в Харкові. Восени 1925 року Букшований брав участь у II з’їзді КПЗУ як технічний редактор з’їздівського матеріалу, де під час з’їзду керівне ядро КПЗУ вирішило скликати конгрес революційних організацій Західної України, Закарпаття, Буковини, а також організацій у США, Канади, Південній Америці. Букшованого зробили представником Буковини. У грудні цього ж року Букшованого виводять зі складу редколегії «Нашої правди», залишаючи на посту технічного секретаря редколегії без права голосу у вирішенні редакційних справ.

На початку квітня 1926 року Букшований виїхав на Буковину для організаційної роботи серед українських соціал-демократичних активістів. Він виявив там лише невелику групу членів української секції Соціал-демократичної партії Буковини, яка опиралася на неорганізовані селянські маси. Букшований розпочав створення стабільної організаційної бази, розробив початковий план праці разом із кількома членами секції та організував перші місцеві й повітові комітети, враховуючи земельні проблеми селян і їхні національно-культурні потреби. Масова діяльність проводилася легально під егідою УСДП, водночас закладалися основи підпільної Компартії Буковини.

З 18 березня 1927 року до травня 1932-го Букшований перебував у Львові в розпорядженні ЦК КПЗУ, здебільшого як працівник, а потім як член ЦК Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання — «Сельробу», легальної «прибудівки» КПЗУ, створеної старим керівництвом КПЗУ в 1926 році. В кінці 1927-го — на початку 1928 року Букшованого як члена ЦК «Сельробу» було призначено одним із керівників Центрального робітничо-селянського виробничого комітету у Львові. Не примикаючи до «Сельроб-лівиці», що розбила в кінці 1927 року «Сельроб», Букшований у серпні 1928-го став одним з організаторів «Сельроб-єдності». Як член її ЦК допомагав консолідації табору, за що його часто кидали до в’язниць, переслідували, але випускали на волю за відсутністю доказів.

Переслідування румунською владою

19 грудня 1924 р. румунський парламент прийняв антикомуністичний закон Мирзеску(інші мови), за яким тільки за належність або симпатії до комуністичної партії громадян карали однорічним тюремним ув’язненням або штрафом від 10 до 100 тис. леїв з обмеженням громадянських прав. Після Татарбунарського повстання важкий соціальний і національний гніт змушував людей до акцій протесту, створення підпільних комуністичних і легальних революційних робітничо-селянських організацій.

18 липня 1926 року в Мамаївцях була розкрита конспіративна квартира ЦК Комуністичної партії Буковини (КПБ) в будинку Іллі Клевчука. Під час обшуку Сигуранца вилучила друкарську машинку, архівні документи, печатку, 100 доларів США, списки та фотокартки окремих членів партії. Господар квартири Ілля Клевчук був заарештований і помер під час слідства через тяжку хворобу. Представник Закордонного бюро допомоги КПЗУ під псевдонімом «Іванович» — Осип Букшований, секретар ЦК КПБ «Долинський» — Володимир Васильович Гаврилюк та зв’язкова ЦК «Сорока» — Басараба Євдокія Юріївна, попереджені про розкриття квартири, спробували нелегально емігрувати в Радянський Союз. Інші підозрювані були заарештовані та допитані, але резонансного процесу не відбулося. Головні організатори партії не були захоплені, і КПБ швидко відновила діяльність під керівництвом Семена Георгійовича Галицького.

Арешти та ув’язнення польською владою

Протягом 1926—1932 рр. неодноразово засуджений Польською Республікою за шпигунську діяльність на користь СРСР Львівськім карним судом.

25 липня 1926 року Букшований, Гаврилюк та Басараба в районі села Самушина перепливли Дністер і перебрались до Польщі, щоб перетнути кордон і потрапити до УРСР, але через кілька годин після переходу кордону їх заарештувала польська поліція і кинула до Борщівської в’язниці. Осипа Букшованого, відомого польській поліції ще з осені 1918 року, та як польського громадянина звинуватили в шпигунстві проти польської держави на користь Радянського Союзу і кинули через два дні спочатку в Станіславську (сьогодні — Івано-Франківськ), а потім у Львівську тюрму, де він перебував до 18 березня 1927 року. За комуністичну діяльність Букшований сидів у польських тюрмах у січні 1928-го, від 28 жовтня до 8 листопада 1928-го, від 6 вересня 1930-го по листопад 1931-го, від 22 лютого по 17 березня 1932-го, від 30 квітня по 2 травня цього ж року.

Останні роки

Повернення до СРСР

Вийшовши на волю, він застав «Сельроб-єдність» розпущеною. З дозволу керівництва КПЗУ виїхав у 1932 році в Радянський Союз. Навідав свою доньку Галину, яка жила у Москві. Потім прибув до Харкова і жив у готелі «Червоний». Був членом редколегії журналу «Наша Правда», публікував статті в журналі «Західня Україна».

Арешт та суд

Під час арешту. Харків, травень 1933-го

10 травня 1933 р. Букшованого було заарештовано в П'ятигорську, де він проходив лікування в санаторії. Після арешту його тримали в Харківській тюрмі ДПУ УРСР, де катували й довго допитували в підвалах спецкорпусу Харківської тюрми.

Перший допит почався 2 червня 1933 року. Букшований розповів Віктору Блюману про діяльність, та розстановку кадрів Української військової організації (УВО) за кордоном і в УРСР, про мету свого приїзду в УРСР і проведення по лінії УВО кадрової роботи. Він також заявив, що в УВО його втягнув у січні 1923 року Карл Максимович, коли приїздив до Відня. Допити також велись ще 3 і 5 червня. 15 червня була проведена очна ставка Букшованого з Григорієм Коссаком. Відбувся конфлікт свідчень: у ході допиту Букшований заперечив будь-яку обізнаність із діяльністю Коссака в УВО та свою належність до неї. Натомість Коссак заявив, що знає Букшованого як активного керівника УВО й польського агента. У своїх свідченнях він приписав Букшованому участь у збройній боротьбі проти більшовиків, співпрацю з польським командуванням, шпигунську діяльність, розкол у КПЗУ та подальшу роботу в організації «Сельроб» під контролем польської Дефензиви. Букшований категорично відкинув ці обвинувачення, підтвердивши лише факт зустрічей із Коссаком, але заперечивши будь-яку спільну діяльність. За свідченням начальника Харківського обласного літературного відділу Репи Т.І., серед активних учасників УВО фігурував і Осип Букшований. 26 липня 1933 року Євген Черняк на допиті розповів що Букшований разом з іншими членами УВО планували збройне повстання на території СРСР. Окремі протоколи допитів Осипа Букшованого були використані і для фальсифікації кримінальної справи проти Мирона Заячівського (1933—1934), Михайла Полоза (1934), Юліана Бачинського (1934—1935).

23 вересня 1933 року Судова трійка при колегії ДПУ УРСР визнала Букшованого винним в приналежності до УВО, шпигунській діяльності на користь Польщі та провокаторстві в КПЗУ, підготовці збройного повстання. Його засудили по ст. 54 п. 2, 4, 8, 11, 13 КК УРСР до 10 років виправних таборів на Соловецьких островах.

У 1935 році, за свідченнями Петра Демчука, зафіксованими у протоколі, що головні сили УВО в 1922 році були розташовані за кордоном, а Осип Іванович Букшований виступав як представник організації у Відні та Берліні. Він також згадувався серед емісарів штабу УВО у Відні.

Розстріл

У жовтні 1937 року в Соловецькому таборі особливого призначення Букшованого разом з іншими 1115 в'язнями додали до розстрільних списків. 25 листопада 1937 року Особлива трійка УНКВС Ленінградської області засудила Букшованого до розстрілу, 8 грудня того ж року вирок було виконано в урочищі Сандармох. Місце поховання — м. Ленінград (сьогодні — Санкт-Петербург).

З розстрільного списку другого соловецького етапу 1937 року::

Букшований Осип Іванович, 1890 р. н., уродженець Галичини, українець, колишній член КП Західної України, службовець. Судової трійкою при Колегії ГПУ УРСР 23.09.1933 р. засуджений за ст. 54-10-11 КК УРСР на 10 років ВТТ. Відбував покарання у Соловецькій в’язниці. Особливою трійкою УНКВД ЛО 25.11.1937 р. засуджений за ст. 58-10-11 КК РСФСР до вищої міри покарання. Розстріляний 8.12.1937. Місце поховання - м. Ленінград. Оригінальний текст (рос.) Букшованный Осип Иванович, 1890 г. р., уроженец Галиции, украинец, б. член КП Западной Украины, служащий. Судебной тройкой при Коллегии ГПУ УССР 23.09.1933 г. осужден по ст. 54-10-11 УК УССР на 10 лет ИТЛ. Отбывал наказание в Соловецкой тюрьме. Особой тройкой УНКВД ЛО 25.11.1937 г. приговорен по ст. 58-10-11 УК УССР УК РСФСР к высшей мере наказания. Расстрелян 8.12.1937. Место захоронения - г.Ленинград.

Згідно з іншими даними, Букшованого було вбито під час масового розстрілу в'язнів Соловецького табору протягом 8—10 грудня 1937 року в районі Лодєйного Поля в Ленінградській області. Більшість українців із того тюремного етапу, ймовірно, стратили 9 грудня.

Реабілітація

18 лютого 1959 року Військовий трибунал Київського військового округу розглянув протест військового прокурора на постанову Судової трійки при колегії ДПУ УРСР від 23.09.1933 щодо ув'язнення Осипа Івановича, і на постанову Особливої трійки УНКВС Ленінградської області від 25 листопада 1937 року, на підставі якої його розстріляли. Трибунал скасував ці документи, а справу закрив без вироку за відсутністю складу злочину в діях підсудного. Реабілітований посмертно. Для того, щоб сповістити родичів Букшованого про його посмертну реабілітацію, співробітники КДБ УРСР намагались розшукати в Москві його дочку Галину. Пошук бажаних результатів не дав.

Родина

• Семен Букшований — батько. Співробітник магістрату в Коломиї.
• Діонизія Букшована — мати.
• Євген Семенович Букшований — молодший брат, учень Коломийської та Снятинської гімназій в 1920-х роках, член КПЗУ в Снятинському повіті.
• Галина Букшована — донька

Нагороди

Осип Букшований (до 1918 р.) з отриманими нагородами

• Австро-Угорщина:
  • Пам'ятний хрест 1912/13.
  • Срібна медаль «За хоробрість» 1-го класу (10 грудня 1914 р. або 15 лютого 1915 р.).
  • Хрест «За військові заслуги» 3-го классу з мечами та військовими відзнаками (26 квітня 1917 р.).
• Німецька імперія та Прусське королівство:
  • Залізний Хрест 2-го класу.
• Османська імперія:
  • Галліполійська зірка.

Погляди

В австрійську добу Осип Букшований був активним членом УРП та УСС, в 1911 році був засуджений на процесі 101 саме за проукраїнську діяльність . У 1914–1915 рр. як сотник УСС зарекомендував себе сміливим і авторитетним офіцером, здобув любов і повагу підлеглих стрільців та старшин. Протягом національно-визвольних змагань 1917—1921 років Букшований воював за незалежність України в складі Української галицької армії (УГА), але на початку 1920 року він у складі УГА перейшов на бік більшовиків. Деякі історики припускають, що радянські спецслужби могли завербувати Осипа Букшованого в Кожухівському концтаборі під Москвою, куди його помістили після арешту під час після заколоту в частинах Червоної УГА.

Після звільнення з-під арешту завдяки Галицькому бюро при ЦК РКП(б), Букшований лишився в Росії й почав працювати на радянські спецслужби. Він навчався на дипломатичних курсах у Москві й перейшов на нелегальну роботу в Європі. Різка зміна поглядів Букшованого могла бути продиктованою зміною ідеологічних переконань і розчарування перспективами української державності або під тиском після перебування в полоні.

В статті «На вищому етапі революційного піднесення», яку було опубліковано в журналі «Західня Україна» незадовго до свого арешту у травні 1933 року Осип Букшований вірив, що саме пролетарська революція в Польщі дасть змогу визволитись українцям з під польської окупації:

Виявляючи максимум активности, самодіяльносте, рішучости, відданосте справі революції та самопосвяти, кожна партійна організація і кожен член зокрема повинні добитись якнайбільшої революційної активности серед селянських мас, конечної для перемоги революції в Польщі.

Згідно з іншою версією, він не змінював поглядів, а його співпраця з СРСР насправді була таємною частиною операції Української військової організації на чолі з Євгеном Коновальцем, з яким Букшований був добре знайомим і неодноразово зустрічався на фронтах визвольних змагань. Метою «співпраці» було проникнення в радянські структури та їхнє руйнування зсередини. Цю версію частково підтверджує й судовий процес 1933 року, де звинувачення й зокрема Станіслав Косіор стверджували, що Букшованого перекинули до України начебто за завданням закордонного центру УВО для шпигунства в Червоній армії. Косіор тоді назвав Букшованого «одним із найповажніших організаторів УВО, безпосередньо зв'язаним з Коновальцем».

Жодна з цих версій не є остаточною, історики не мають спільного бачення мотивів Букшованого і не можуть сказати напевно, чи дійсно він був агентом УВО, чи його зв'язки з українським підпіллям були сфабриковані спецслужбами СРСР. Доступні архівні документи УВО та ОУН не містять прямих підтверджень його таємної місії.

Праці

• Іванович О. На вищому етапі революційного піднесення // Західня Україна. — 1933. — № 3–4. — С. 85–101.

Вшанування пам'яті

2015 року на виконання «Закону України про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» на честь Букшованого було перейменовано вулицю і три провулки в Чернівцях, які з доби СРСР мали ім'я Олександра Пархоменка.

17. вулицю Пархоменка Олександра — на вулицю  Букшованого Осипа;  18. провулок 1 Пархоменка Олександра — на провулок 1 Букшованого Осипа;  19. провулок 2 Пархоменка Олександра — на провулок 2 Букшованого Осипа;  20. провулок 3 Пархоменка Олександра — на провулок 3 Букшованого Осипа

Примітки

1. рос. Осип Иванович Букшованный, пол. Osyp Iwanowycz Bukszowanyj або Bukszowanyi Josyf Petro, нім. Bukszowany Josef; також трапляються написання Єсиф, Йосип (рос. Ёсип), Юзеф (пол. Józef)
2. За іншими даними — 10 вересня або 10 жовтня 1914 року.
3. За іншими даними — 15 лютого 1915 року.
4. За іншими даними — 17 березня 1917 року

---

1. Реабілітовані історією, 2007, с. 470.
2. Реабілітовані історією, 2007, с. 517.
3. Жертвы политического террора в СССР. lists.memo.ru (рос.). Мемориал. Архів оригіналу за 21 червня 2025. Процитовано 26 серпня 2025.
4. Zajcew, 2019, S. 221.
5. C. K. Szkoła Politechniczna we Lwowie [Львівська політехніка. Опис 5 том 1. Справа 1558] (пол.). Державний архів Львівської області. Архів оригіналу за 23 серпня 2025. Процитовано 23 серпня 2025.
6. Rangliston des kaiserlichen, 1918, S. 1928.
7. Володимир Удовенко: дві дати розстрілу. ZN.UA. Архів оригіналу за 14 січня 2025.
8. Науменко, 2003.
9. Остання адреса, 2003, c. 71.
10. Рубльов, 2018, с. 208.
11. Звіт, 1903, с. 73.
12. Бойда, 2024, с. 143.
13. Kurjer Lwowski [Lutego], 1911, с. 9.
14. Лозинський, 1911, с. 2.
15. Kurjer Lwowski [Lipca], 1911, с. 5.
16. Курилишин, Костянтин. Галичина 1910—1914 років — очима «Діла». Збруч. Архів оригіналу за 16 липня 2025. Процитовано 23 серпня 2025.
17. Маркіянове сьвято, 1911, с. 2.
18. Цікава сторінка, 2018, с. 55-56.
19. Rangliston des kaiserlichen, 1918, S. 234.
20. Цікава сторінка, 2018, с. 55.
21. Тинченко, 2011, с. 59.
22. Думін, 1936, с. 46.
23. Neues Wiener Tagblatt (Tages-Ausgabe), 1915, c. 44-45.
24. Цікава сторінка, 2018, с. 56.
25. Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 17.
26. Думін, 1936, с. 280-281.
27. Назарук, 1916, c. 32.
28. Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 18.
29. Лазарович, 2014, с. 227.
30. Андруняк, 2018, с. 13.
31. Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 21.
32. Думін, 1936, c. 80.
33. Думін, 1936, c. 92.
34. Думін, 1936, c. 99.
35. Думін, 1936, c. 93.
36. Думін, 1936, c. 94.
37. Die Zeit, 1915, S. 6.
38. Wiener Zeitung [Februar], 1915, S. 1.
39. Назарук, 1916, c. 37.
40. Думін, 1936, c. 103-104.
41. Думін, 1936, c. 104.
42. Думін, 1936, c. 105.
43. Думін, 1936, c. 117-119; 121; 286.
44. Думін, 1936, c. 128.
45. Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 43.
46. Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 28.
47. Neues Wiener Tagblatt (Tages-Ausgabe), 1915, S. 44-45.
48. Fremden-Blatt, 1915, S. 12.
49. Васечко, Олексій Олексійович. З Галичини до Тегерана. Як три українські офіцери австро-угорської армії воювали в Ірані в 1915–1916 роках. Texty.org.ua. https://orcid.org/0000-0002-2919-6348. Архів оригіналу за 23 серпня 2025. Процитовано 23 серпня 2025.
50. Литвин, 2011, с. 345.
51. Лазарович, Микола. Букшований Осип (Йосип) Іванович. legionukrainiansichriflemen.com. Леґіон Українських Січових Стрільців. Архів оригіналу за 30 серпня 2025. Процитовано 30 серпня 2025.
52. Rangliston des kaiserlichen, 1916, S. 325.
53. Цікава сторінка, 2018, с. 57.
54. Думін, 1936, с. 291.
55. Думін, 1936, c. 291.
56. Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 47.
57. Die Zeit, 1917, S. 10.
58. Тинченко, 2011, с. 58.
59. Думін, 1936, c. 264.
60. Кузьма, 1931, с. 130.
61. Лизень, 2021, c. 77.
62. Кузьма, 1931, с. 342, 346, 363-365.
63. Кузьма, 1931, с. 363.
64. Лизень, 2021, c. 79.
65. Кузьма, 1931, с. 381.
66. Кузьма, 1931, с. 382.
67. Лизень, 2021, c. 80.
68. Лизень, 2021, c. 119.
69. Реабілітовані історією, 2007, с. 471.
70. ЕСУ, 2004.
71. Шанковський, 1972, с. 813.
72. Історія ЗУНР, 1995, с. 35.
73. Історія ЗУНР, 1995, с. 51.
74. Андруняк, 2018, с. 15.
75. Кузьма, 1931, с. 133—135; 267.
76. Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 73.
77. Історія ЗУНР, 1995, с. 51-66.
78. Історія ЗУНР, 1995, с. 66.
79. Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 82-83.
80. Історія ЗУНР, 1995, с. 151.
81. Історія галицького стрілецтва, 1991, с. 93.
82. Кузьма, 1931, с. 410.
83. Історія ЗУНР, 1995, с. 173.
84. Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 108.
85. Дрогобич+: “схеми”, заколоти і революція. Історична правда. Архів оригіналу за 13 червня 2025. Процитовано 25 серпня 2025.
86. Кондрат, 1929, с. 2.
87. Левицький, 1929, с. 3.
88. Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 127.
89. Рубльов, 2018, с. 209.
90. Історія Бережанщини, 2017, с. 96-98.
91. Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 145.
92. Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 147.
93. Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 139-140.
94. Історія ЗУНР, 1995, с. 271.
95. Реабілітовані історією, 2007, с. 471-472.
96. Шухевич, 1929, с. 111.
97. Литвин, 2011, с. 348.
98. Історія ЗУНР, 1995, с. 311.
99. Історія ЗУНР, 1995, с. 314.
100. Реабілітовані історією, 2007, с. 472.
101. Реабілітовані історією, 2007, с. 472-473.
102. Реабілітовані історією, 2007, с. 473.
103. Букшований Осип Іванович (1890). Відкритий список (укр.). Архів оригіналу за 21 серпня 2025. Процитовано 18 серпня 2025.
104. Реабілітовані історією, 2007, с. 474.
105. Реабілітовані історією, 2007, с. 474-475.
106. Рубльов, 2018, с. 207.
107. Історія галицького стрілецтва, 1991, c. 175.
108. Реабілітовані історією, 2007, с. 476.
109. Реабілітовані історією, 2007, с. 477.
110. Реабілітовані історією, 2007, с. 28.
111. Тинченко, 2011, с. 60-61.
112. Реабілітовані історією, 2007, с. 511.
113. Реабілітовані історією, 2007, с. 478-479.
114. Реабілітовані історією, 2007, с. 478.
115. Реабілітовані історією, 2007, с. 479.
116. Остання адреса, 2003, c. 81-82.
117. Протокол допиту обвинуваченого Євгена Черняка від 26-го липня 1933 р. (рос.). Електронний архів Українського визвольного руху. Процитовано 16 вересня 2025.
118. Остання адреса, 2003, c. 75.
119. Остання адреса, 2003, c. 80.
120. Shapoval, 1998, с. 31-32.
121. Помилування не просив..., 2020, с. 19, 91, 123.
122. Остання адреса, 2003, c. 127.
123. Реабілітовані історією, 2007, с. 480.
124. Реабілітовані історією, 2007, с. 490.
125. Розумов, А.Я. (1995). Ленинградский мартиролог, 1937–1938 (рос.). Т. 4. Санкт-Петербург. Архів оригіналу за 21 серпня 2025. Процитовано 21 серпня 2025.
126. Тинченко, 2011, с. 62.
127. Бажанський, 1984, с. 259.
128. Rangliston des kaiserlichen, 1918, S. 545.
129. Wiener Zeitung [April], 1917, S. 3.
130. Західня Україна, 1933, с. 100-101.
131. Мірчук, 1968, с. 217, 219, 222, 227.
132. Міська рада перейменувала понад 50 вулиць у Чернівцях. Чернівецький Промінь. 29 жовтня 2025. Архів оригіналу за 21 квітня 2025. Процитовано 15 серпня 2025.

Джерела

• Андруняк І. Лицар УСС отаман Осип Букшований // Краєзнавець Прикарпаття. — 2018. — № № 32. — С. 13–17.
• Бажанський М. Вічно житимуть… Постаті від зарання історії, аж до найновіших часів: Біограф. словник. — Детройт, 1984. — 525 с.
• Бойда А. Участь Василя Порайка та братів Гоївих в роботі секції Українського Студентського Союзу в м. Снятин (1911—1921) // Галичина. — 2024. — № 37. — С. 140–149.
• Думін О.О. Історія лєґіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. — Львів, 1936. — 375 с.
• Звіт дирекції ц.к. II-ї гімназії в Коломиї. Рік шкільний 1902/1903. — Коломия, 1903. — 80 с.
• Іванович О. На вищому етапі революційного піднесення // Західня Україна. — 1933. — № 3–4. — С. 85–101.
• Козак О.; Турчин С. Цікава сторінка біографії Осипа Букшованого // Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. — 2018. — № 15. — С. 55–59.
• Кондрат М. Ще про дрогобицький бунт // Діло. — 1929. — № 159.
• Кузьма О. М. Листопадові дні 1918 р. — Львів, 1931. — 443 с.
• Лазарович М., Лазарович Н. Українські січові стрільці у фронтових умовах другої половини 1914 – початку 1915 року // Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє. — Тернопіль : ТНЕУ, 2014. — Вип. 19; Ч. 1. — С. 225–236.
• Лизень Є. В. Миротворчі місії під час польсько-української війни 1918–1919 рр. — Івано-Франківськ : ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» МОН України, 2021. — 295 с.
• Литвин М. Галицькі осередки у Радянській Росії (1920 рік) // Студії з історії Української революції 1917–1921 років : зб. наук. праць на пошану Руслана Яковича Пирога. — Київ : Ін-т історії України НАН України, 2011. — С. 344–356.
• Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. — Львів : Каменяр, 1991. — 200 с.
• Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАН України; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с. — ISBN 5-7707-7867-9.
• Лозинський М. Процес 101 (од власного кореспондента). Присуд. Львів, 21 іюня // Рада. — 1911. — № 143.
• Луговий Б., Лугова О. Історія Бережанщини в часи ЗУНР // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — 2017. — № 29. — С. 89–98.
• Левицький М. Ще про дрогобицький бунт // Діло. — 1929. — № 176.
• Мельничук Б. Букшований Осип Іванович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 197. — ISBN 966-528-197-6.
• Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том. 1920–1939. — Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк : Українське видавництво, 1968. — 640 с.
• Мукомела О. Г. Букшований Йосип Іванович // [1] / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] — оновл. 2016. — Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2004.
• Назарук О. Слідами Українських січових стрільців. — Львів : виданнє СВУ, 1916. — 156 с.
• Науменко К. Є. Букшований Осип Іванович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 399. — ISBN 966-00-0734-5.
• О. Н. Маркіянове сьвято у Львові // Діло. — 1911. — № 247.
• Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга 1. — Чернівці : Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства “Книга Пам’яті України”, 2007. — 960 с.
• Рубльов О. Букшований Осип // Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія: до 100-річчя утворення ЗУНР. Т. 1: А-Ж. — Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2018. — С. 208–209.
• Тинченко Я. Слідчі справи Осипа Букшованого // Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. — 2011. — № 1 (5). — С. 58–62.
• Шанковський Л. Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник. — Нью Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — 944 с.
• Шаповал Ю. І., Якубець. О. Помилування не просив... Доля Юліана Бачинського. — Львів : НАН України. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2020. — С. 264. — ISBN 978-966-02-9225-3.
• Шаповал Ю. І., Пшенніков О., Пристайко В., Богунов С. Остання адреса. Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937-1938 роках: в 2 т. Том 1. — Київ : Сфера; Служба безпеки України; Інститут політичних і етнонаціональних дослідженьНаціональної академії наук України, 2003. — С. 470. — ISBN 966-7841-68-5.
• Шухевич С.Є. Спомини з Української-Галицької армії (1918-1920). Частина IV. — Львів : Червона калина, 1929. — С. 164.
• Kurjer Lwowski (Lemberger Courier), 28. Februar 1911 : [пол.]. — Lwów, 1911. — S. 12.
• Kurjer Lwowski (Lemberger Courier), 4. Juli 1911 : [пол.]. — Lwów, 1911. — S. 12.
• Ołeksandr Zajcew. W drodze do władzy. Struktury komunistyczne realizujące politykę Rosji Sowieckiej i ZSRS wobec Polski (1917–1945) [Komunistyczna Partia Zachodniej Ukrainy: od narodowego komunizmu do stalinizmu] : [пол.]. — Warszawa : Instytut Pamięci Narodowej, 2019. — S. 656. — ISBN 978-83-8098-772-2.
• Die Zeit, 17. Februar 1915 : [нім.]. — Wien, 1915. — S. 16.
• Die Zeit, 19. Auguft 1917 : [нім.]. — Wien, 1917. — S. 16.
• Fremden-Blatt 22. Juli 1915 : [нім.]. — Wien, 1915. — S. 28.
• Neues Wiener Tagblatt (Tages-Ausgabe), 22. Juli : [нім.]. — Wien, 1915. — S. 46.
• Rangliston des kaiserlichen und königlichen Heeres : [нім.] / Austro-Hungarian Monarchy. Reichskriegs-ministerium. — Wien : K. K. Hof- und Staatsdruckerei, 1916. — S. 1434.
• Rangliston des kaiserlichen und königlichen Heeres : [нім.] / Austro-Hungarian Monarchy. Reichskriegs-ministerium. — Wien : K. K. Hof- und Staatsdruckerei, 1917. — S. 1866.
• Rangliston des kaiserlichen und königlichen Heeres : [нім.] / Austro-Hungarian Monarchy. Reichskriegs-ministerium. — Wien : K. K. Hof- und Staatsdruckerei, 1918. — S. 2286.
• Wiener Zeitung, 17. Februar : [нім.]. — Wien, 1915. — S. 20.
• Wiener Zeitung 28. April : [нім.]. — Wien, 1917. — S. 28.
• Shapoval Y. The Tragic Fate of Iuliian Bachynsky : [англ.] // Journal of Ukrainian Studies. — Vol. 23, № 1 (Summer 1998). — P. 25–39. — ISSN 2292-7956.

Посилання

• Військові командири [Архівовано 12 січня 2014 у Wayback Machine.].
• Між вогнів [Архівовано 21 листопада 2015 у Wayback Machine.]

Ця сторінка належить до вибраних статей української Вікіпедії.